Відьма
Стоїть хата. В оконці ледве скаче полум'я свічки. Бачно стіл з білою, вишитою скатертиною, на ній лежать руни, гадальні каміння, карти та чаша з кров'ю. Та кров не аби яка - ритуальної птиці.
Десь каркає ворон.
У чашу сипляться трави, ллється зілля. Взлітає догори товкач та починає розтирати суміш. Стоїть запах сталі, м'яти, лаванди, ромашки і багатьох інших трав. Свічка розпалює, починає підсвічувати ліце відьми. Вже давно не молода, але все ще красива жінка, сиділа заплющивчи очі і ледь чутно щось говорила.
Починають прилітати сороки.
Перед очима поле. Поле у тілах ворогів свободи. От лежить рука. Гола кістка в розірваній ало-синій плоті в перемішці з тканиною, землею. От і тіло з головою. Видряпані очі, нібито був дикий звір. Тіло у глибоких ранах, що навіть видно серце. А трохи далі розірваний триколор.
Злаки пшениці у краплях крові. Крові ворогів України. З десяток снарядів у землі, на фоні яких аліє світанок. А земля чорна, як смола. І кружляють птиці. Ворони, сороки. Сміється смерть.
— Что за хуйня?!
Стояв хлопчина посеред цього поля та дивився навкруги. Нерозуміння в його очах разом с панікою виглядало дивовижно прийнятно.
— А ти як гадаєш? - почувся дзвінкий голос позаду.
То була молода колега.
— Чи тобі потрібна підказка? - спитала старша відьма.
— Кто вы такие?
І почулася відповіді декількох десятків голосів:
— Ми українські відьми та ворожки.
Дівчини різного віку, від самої малої, до сторішої. У сукнях червоних та білих кольорів, буси, що сподаючи з шії лежать на грудях. В когось віночок, в когось розшита хустинка на голові. Та червоні черевики. Як Гоголь писав.
— Но это ведь не реально! Вы ничего не можете мне сделать!
І сказано це було з надією та страхом. Звіриним, інстинктивним страхом.
— Це майбутнє. - Відповіли жінки в унісон. - Твоє та твоїх товаришів. Ви цього заслуговуєте. За кожну дитину, за кожну жінку, за кожного нашого захисника та воїна. За зерно що ви вивозите, кожне місто, що бомбили. Ви помрете. Бо якщо ви так хотіли цієї землі, станете її добривом. Змішаєтеся з нею, станете однім цілим. І підуть прокляті ваші сім'ї. Отруяться від наших прикрас, що ви їм подарували. І не втікати вам від цієї долі. Бо ми так сказали!
— Это невозможно... - вже відверто боїться. Та вже не смерті.
— Ти повіриш нам, коли ми босі будемо танцювати на розпеченому вугіллі кремля!
Жінка відкрила очі. Подивилась на стіл. Чаша була порожня, лише сліди крові залишились. Вона посміхнулася та почала прибиратись, підтанцьовуючи та сміючись.
А десь в окопі сидить чоловік. У броні, з каскою та винтівкою у руках. Сидить та каже:
— Буде тобі, враже, так, як відьма скаже...
#будетобівраже
Loading...
Десь каркає ворон.
У чашу сипляться трави, ллється зілля. Взлітає догори товкач та починає розтирати суміш. Стоїть запах сталі, м'яти, лаванди, ромашки і багатьох інших трав. Свічка розпалює, починає підсвічувати ліце відьми. Вже давно не молода, але все ще красива жінка, сиділа заплющивчи очі і ледь чутно щось говорила.
Починають прилітати сороки.
Перед очима поле. Поле у тілах ворогів свободи. От лежить рука. Гола кістка в розірваній ало-синій плоті в перемішці з тканиною, землею. От і тіло з головою. Видряпані очі, нібито був дикий звір. Тіло у глибоких ранах, що навіть видно серце. А трохи далі розірваний триколор.
Злаки пшениці у краплях крові. Крові ворогів України. З десяток снарядів у землі, на фоні яких аліє світанок. А земля чорна, як смола. І кружляють птиці. Ворони, сороки. Сміється смерть.
— Что за хуйня?!
Стояв хлопчина посеред цього поля та дивився навкруги. Нерозуміння в його очах разом с панікою виглядало дивовижно прийнятно.
— А ти як гадаєш? - почувся дзвінкий голос позаду.
То була молода колега.
— Чи тобі потрібна підказка? - спитала старша відьма.
— Кто вы такие?
І почулася відповіді декількох десятків голосів:
— Ми українські відьми та ворожки.
Дівчини різного віку, від самої малої, до сторішої. У сукнях червоних та білих кольорів, буси, що сподаючи з шії лежать на грудях. В когось віночок, в когось розшита хустинка на голові. Та червоні черевики. Як Гоголь писав.
— Но это ведь не реально! Вы ничего не можете мне сделать!
І сказано це було з надією та страхом. Звіриним, інстинктивним страхом.
— Це майбутнє. - Відповіли жінки в унісон. - Твоє та твоїх товаришів. Ви цього заслуговуєте. За кожну дитину, за кожну жінку, за кожного нашого захисника та воїна. За зерно що ви вивозите, кожне місто, що бомбили. Ви помрете. Бо якщо ви так хотіли цієї землі, станете її добривом. Змішаєтеся з нею, станете однім цілим. І підуть прокляті ваші сім'ї. Отруяться від наших прикрас, що ви їм подарували. І не втікати вам від цієї долі. Бо ми так сказали!
— Это невозможно... - вже відверто боїться. Та вже не смерті.
— Ти повіриш нам, коли ми босі будемо танцювати на розпеченому вугіллі кремля!
Жінка відкрила очі. Подивилась на стіл. Чаша була порожня, лише сліди крові залишились. Вона посміхнулася та почала прибиратись, підтанцьовуючи та сміючись.
А десь в окопі сидить чоловік. У броні, з каскою та винтівкою у руках. Сидить та каже:
— Буде тобі, враже, так, як відьма скаже...
#будетобівраже