Український воїн
Дмитро відкрив очі. Він не відчував болі, його не мутило від ліків та втрати крові. Вперше, с початку його служби у Збройних силах України, він відчув себе у безпеці. Але саме це й насторожувало. Він подивився навкруги, сів на ліжку. Білі стіни, стіл з квітами та якимись листівками. Вікно та чисте небо. Вільне небо.
Вставши, Дмитро підійшов до вікна та здивувався. Діти бігали та грали у свої улюблені ігри. Дорослі посміхалися та про щось спілкувалися. Зацікавившись, про що саме говорять люди, він відкрив скляний бар'єр.
— Куди цього літа поїдете, Лесю? - спитала жінка у червоному платті.
— Вже взяли білети до Севастополю. А ви, Катю? - сказала Леся, вдягнена у біленьку вишиванку та блакитну спідницю.
— Шукаємо готель у Маріуполі.
Це було сказано так весело та с посмішками, що дуже здивувало молодого бійця. Він навіть зібрався вже крикнути цім жінкам, що неможна зараз туди їхати і наврядче можна буде у найближчі декілька місяців, а може й років. Але щось його зупинило. Повернувшись до столу, він згадав про листи. Підійшовши ближче, Дмитро взяв один з них, що лежав найвище. А на ньому красивими літрами було написано: "Дякую захисникам за Перемогу та вільну Україну!" Не вірячи своїм очам, хлопець взяв газету, що лежала поруч. Перша стаття, великими літерами: "Україна перемогла у війні, отримавши повідомлення о капітуляції Кремля." В іншій газеті: "Капітуляція Кремля підтвердилася, російські воєнні бросають зброю."
— Але як? Так швидко? Не може такого бути!
— Може.
Незнайомий чоловічий голос. Доведене до рефлексу обертання навколо себе ї рух до зброї. Але нічого не було, ні пістолета, ні кабури.
— Хто ти такий? - спитав він.
— В мене багато імен. Давай використаємо Велес. А ти, здається, Дмитро. Правильно?
Сказати, що Дмитро був у шоці, нічого не сказати. Спочатку жінки із Кримом та Маріуполем, потім газети з листівками. Тепер чоловік, що називає себе ім'ям древнього бога. Та тут і даху лишитися можна.
— Так, правильно. Але все ж. Де я, що ти тут робиш, і взагалі, що відбувається?
Велес трохи посміхнувся, подивився навкруги та сів на ліжко.
— Як завжди, українським воїнам треба знати все. Ну добре. Мені шкода говорити тобі це, але ти помер. Розумію, це важко зрозуміти.
Хлопець трохи засумнівався. Кинув погляд на вікно.
— Тобто, це все не справжнє? Навіть не бред, яки часто снився.
— Ні. Це майбутнє. Майбутнє, якому ти посприяв наблизитися.
— А як мої друзі? Що з ними? Вони живі?
— Так, з ними все добре. Не хвилюйся.
Дмитро знов підійшов до вікна. Посміхнувся.
— Так от як буде. А де це саме?
— Цікаво? - бог встав. - Це Харків.
— Гарно. Мені подобається. Але, що далі?
— Твої друзі наближають ці дні. А ти підеш зі мною. Ти зробив дуже багато для щасливого майбутнього своєї країни. Можеш пишатися.
— Дякую. Можна ще подивитись?
— Можна. Покличеш, коли будеш готовий.
Через деякий час, Дмитро таки покликав Велеса. Вони разом пішли вниз. У світ мертвих.
Loading...
Вставши, Дмитро підійшов до вікна та здивувався. Діти бігали та грали у свої улюблені ігри. Дорослі посміхалися та про щось спілкувалися. Зацікавившись, про що саме говорять люди, він відкрив скляний бар'єр.
— Куди цього літа поїдете, Лесю? - спитала жінка у червоному платті.
— Вже взяли білети до Севастополю. А ви, Катю? - сказала Леся, вдягнена у біленьку вишиванку та блакитну спідницю.
— Шукаємо готель у Маріуполі.
Це було сказано так весело та с посмішками, що дуже здивувало молодого бійця. Він навіть зібрався вже крикнути цім жінкам, що неможна зараз туди їхати і наврядче можна буде у найближчі декілька місяців, а може й років. Але щось його зупинило. Повернувшись до столу, він згадав про листи. Підійшовши ближче, Дмитро взяв один з них, що лежав найвище. А на ньому красивими літрами було написано: "Дякую захисникам за Перемогу та вільну Україну!" Не вірячи своїм очам, хлопець взяв газету, що лежала поруч. Перша стаття, великими літерами: "Україна перемогла у війні, отримавши повідомлення о капітуляції Кремля." В іншій газеті: "Капітуляція Кремля підтвердилася, російські воєнні бросають зброю."
— Але як? Так швидко? Не може такого бути!
— Може.
Незнайомий чоловічий голос. Доведене до рефлексу обертання навколо себе ї рух до зброї. Але нічого не було, ні пістолета, ні кабури.
— Хто ти такий? - спитав він.
— В мене багато імен. Давай використаємо Велес. А ти, здається, Дмитро. Правильно?
Сказати, що Дмитро був у шоці, нічого не сказати. Спочатку жінки із Кримом та Маріуполем, потім газети з листівками. Тепер чоловік, що називає себе ім'ям древнього бога. Та тут і даху лишитися можна.
— Так, правильно. Але все ж. Де я, що ти тут робиш, і взагалі, що відбувається?
Велес трохи посміхнувся, подивився навкруги та сів на ліжко.
— Як завжди, українським воїнам треба знати все. Ну добре. Мені шкода говорити тобі це, але ти помер. Розумію, це важко зрозуміти.
Хлопець трохи засумнівався. Кинув погляд на вікно.
— Тобто, це все не справжнє? Навіть не бред, яки часто снився.
— Ні. Це майбутнє. Майбутнє, якому ти посприяв наблизитися.
— А як мої друзі? Що з ними? Вони живі?
— Так, з ними все добре. Не хвилюйся.
Дмитро знов підійшов до вікна. Посміхнувся.
— Так от як буде. А де це саме?
— Цікаво? - бог встав. - Це Харків.
— Гарно. Мені подобається. Але, що далі?
— Твої друзі наближають ці дні. А ти підеш зі мною. Ти зробив дуже багато для щасливого майбутнього своєї країни. Можеш пишатися.
— Дякую. Можна ще подивитись?
— Можна. Покличеш, коли будеш готовий.
Через деякий час, Дмитро таки покликав Велеса. Вони разом пішли вниз. У світ мертвих.